Enter your keyword

Вже сімь років у центрі Донецька знаходиться культурний символ Євросоюзу


Викрадення Європи. Скульптор Юрик Степанян. Донецьк
Можна сказати, що моє нове доросле життя я розпочинала двічі.
Перший раз, залишивши роботу, домівку, друзів, поїхавши в 38 років навчатися новій для мене спеціальності, журналістиці в Польщі.
Вдруге — повернувшись на батьківщину і оселившись в сільський місцевості, де я ніколи не жила. До таких кардинальних змін мене підштовхнули бойові дії, які розпочалися в моєму рідному Краматорську.

В той час, коли події на Майдані були в самому розквіті, я приїхала на аудиторську перевірку. Фірма, яку я перевіряла знаходилася в приміщенні Київських профспілок. Щодня, проходячи на роботу через Майдан, вдивляючись в очі цих молодих, сміливих, стійких чоловіків, я розуміла, що їх нічого не зламає — ні мороз, ні навала “беркуту”. Вони прийшли сюди за власним бажанням, бо тут народжувалася новий рух за незалежність. Пізніше, вже коли я була в Польщі, мене питали, невже тобі там не було страшно? За кілька сотень метрів стояли озброєні військові, а на даху були снайпери. Звичайно, що на той час про снайперів я не знала, але і не знала що таке страх. Бо там, на Майдані, було відчуття, що ти знаходишся під всебічною охороною. Тільки там я відчула наскільки наші українські чоловіки справжні, мужні та щирі.

Повернення до Краматорську навело на мене смуток. Моє найближче оточення, сусіди, знайомі, почепивши собі на груди георгіївські стрічки, закликали приєднуватися до “Росії-матушки”, були повністю просочені російською пропагандою. На всі мої бажання пояснити, що насправді там, в Києві, відбувається, відповідали агресією. Переконати їх було неможливо.
Потім почалися обстріли. Зв'язок з батьками, які поїхали на дачу біля Слов'янску був втрачений. Я прийняла рішення, що треба з міста виїжджати. В Фейсбуці знайшла контакти волонтерів, які і допомогли мені разом з сестрою та племінниками виїхати. Сестра оселилася в Тернополі з дітьми. А мені довелося шукати притулку, бо вільних місць не було.
Знову допомогли волонтери, запропонувавши виїхати до Польщі, але при умові, що я там стану студенткою і буду вчитися.

Переді мною був вибір: йти за своєю спеціальністю, тобто поступати на факультет обліку та аудиту, або обрати інший шлях, в невідоме. Згадавши про те, яке враження на мене справив журналіст польского телеканала Republika Бартоломей Маслянкевич, зупиняючи атакуючого на вулиці Грушевського беркутівця питанням “Що ти робиш? Ти ж українець!”, я не вагаючись обрала факультет журналістики.

Вчилась я в Вищій гуманітарній школі ім. Болеслава Пруса в місті Варшава. Мені було цікаво спостерігати за методикою навчання в польському вищому закладі, як по різному до навчання відносяться українські студенти та польські. До речі, мені прийшлося сісти за парту разом з випускниками школи, жити в студентському гуртожитку, що також додало драйву та наповнила моє життя новими спостереженнями.
Але я хотіла б все ж таки розповісти, як процес євроінтеграції вплинув на моє подальше життя і чому я вирішила повернутися на Україну.

Треба зазначити, що навчання в польському виші відрізняється від навчання в Україні. Там дуже серйозно відносяться до практичних занять та відпрацюванню практичних навичок студента.
Після першого семестру навчання всіх, хто бажав запросили на поїздку-екскурсію до Європарламенту, в Брюсселі. Це була така невеличка журналістська практика. Ми були запрошені до представництва Польщі в Брюсселі, де спочатку нам розказували про те, який шлях проходила країна, перед тим як стати членом ЄС. Скільки сил, часу та консультацій експертів було покладено на переклад актів європейського законодавства на польську мову. Як важко було проходити імплементацію кожного з законопроектів, але все це в минулому. І зараз Польща є однією з країн, де європейські цінності ставляться на вищий щабель, а європейських стандартів дотримується кожен виробник, який хоче вийти на міжнародний ринок.
Журналістська практика в інституціях Європейського союзу. Брюссель
Дізнавшись, під час зустрічі, що серед присутніх студентів є українці, працівники польського представництва з радістю з нами знайомилися. Їм було все цікаво: як українці ставляться до обрання європейського шляху, про що говорять в суспільстві. Які громадські кола підтримують євроінтеграційні процеси. Дуже тішилися тим, що ми виборюємо свою свободу і незалежність і бажали стійкості і незламності, а також обов'язково рушити в обраному євроінтеграційному напрямку. Зараз, коли пишу цю статтю, таке відчуття, що це було вчора, хоча пройшло два роки, і зустріч, і підтримка, і обійми і побажання якнайшвидше набути європейського членства. Я була здивована і вражена, що Україну так сприймають в міжнародному колі, що про неї дбають, бажають допомогти. І головне, що я почула від одного з євродепутатів, це те, що завдяки подіям в Україні вся Європа об'єдналася, згуртувалася.
В залі Європарламенту. Брюссель
Ті питання, які не могли вирішити роками, через небажання, або затягування тих чи інших питань, стрімко вирішилися, і вся європейська спільнота стала працювати в єдиному ритмі. Звичайно, що зараз, коли минуло два роки ситуація змінилася, але я передаю ті відчуття, ті настрої, які витали на той момент в Європейському парламенті.
Як я вже казала вище, у польських вишах дуже відповідально і серйозно ставляться до виконання практичних завдань. Так і моєму випадку, результатом поїздки до Європарламенту повинна була стати якась робота — письмовий реферат, презентація на тему євроінтеграції, огляд, участь в конференції з виступом. Тобто будь-що. Я вибрала несподіваний для мене напрямок, а скоріше він обрав мене. Під час прогулянок по території Європейського містечка (так називають район, де розташовані основні інституції Євросоюзу), шукаючи майбутню тему, за якою я буду писати практичну роботу, я розмірковувала, чому саме Брюссель обрали столицею ЄС?

Пізніше я дізналася, що причиною цього обрання є надзвичайна мульткультурність цього міста та відсутність у нього чіткого національного забарвлення. Столиця Євросоюзу має одночасно відображати розмаїття і єдність європейців. Ані Париж, ані Франкфурт-на-Майні чи Амстердам не змогли б «звільнитися» від своєї яскравої «національності» і стати символом загальноєвропейської ідентичності. Інша справа – Брюссель, в якому перетинаються численні національності та етнічні групи, представники яких, попри всі потенційні конфлікти, знаходять спільну мову. У такий спосіб сприйняття Брюсселя як символу Євросоюзу поступово розширює ідентичність європейців з суто національного до більш глобального рівня.
І продовжуючи тему загальноєвропейської ідентичності я дізналася, що культурним символом ЄС — є античний міф про викрадення Європи. Біля будівлі Ради Європи в Брюсселі знаходиться скульптура присвячена цьому міфові.
Скульптура "Викрадення Європи" - культурний символ ЄС. Біля Ради Європи. Брюссель
Сам міф розповідає про чарівну дівчину, в котру закохався верховний бог. Перетворившись на бика, Зевс викрав красуню та перевіз її з рідного фінікійського Сідону на о. Крит. Відтоді Європа стала дружиною Зевса та матір’ю величних правителів та героїв у міфології.
Ось так я знайшла тему, за якою в подальшому працювала, завершивши її проведенням виставки за участю репродукцій картин польських та українських художників на тему “Викрадення Європи”. Звичайно, що я мала значну консультаційну підтримку з боку польської сторони. Професорка нашої Гуманітарної школи, пані Беата Клочек де Биассио, яка вже не перший рік була знайома з темою міфу про Європу в мистецтві, підтримала мою ініціативу та допомогла в проведенні виставки. Важливим підґрунтям в розумінні цього міфу і причини обрання саме його в якості символу ЄС, стала її монографія на тему “Європейська ідентичність та міф про Європу і мистецтві”.

Я вже почала перекладати цю цікаву книжку з польської мови на українську, сподіваюсь, що вона буде корисна для мистецтвознавців. Не можу не згадати про те, як я збирала картини українських майстрів за темою міфу, і скільки часу я приділила знайомству з українськими художниками. Це був надзвичайно цікавий проміжок мого життя, життя в мистецтві, з яким до того я ніколи не перетиналася. Мені довелося побувати і в Одесі, і у Львові, і в Харкові, і, звичайно, ж в Києві розшукуючи картини, збираючи по крихтам інформацію про тих, хто творив, і кого вже немає, а картини є, але тільки в вигляді зображень, тому що дуже цінні в Україні. Навіть вдалося розшукати в Ізраїлі спадкоємця майстра, який були шокований тим, що картини його батька зараз настільки цінні.

Виставка українських та польських митців на тему “Викрадення Європи”, відбулася в м. Гура Кальварія, Польща 27-29 травня 2015 року, під час проведення конференції „Oni to także My: dialog na rzecz tolerancji". Тема виставки була присвячена взаємовідносинам ЄС-Польща-Україна,  в усобленні основного культурного символу Евросоюзу. В виставці прийняло участь 12 картин українських художників, серед яких Валентин Хрущ, Вікторія Проців, Олександр Шеховцов, Володимир Корнєв, Оксана Стратійчук, Микита Кадан, Леонід Бернат, Олександр Аполонов, Микола Сологубов, Олена Придувалова та Олександр Міловзоров.
Викрадення Європи. Аполлонов Олексій, 1994

Викрадення Європи. Стратійчук Оксана, 1991

Викрадення Європи. Хрущ Валентин, 1990

Українську виставку очолила картина "Повернення Європи" Микити Титова.

З цією картиною та і з самим художником я познайомилася в Харкові, спеціально приїхавши з Варшави подивитися на цю красу. Про цю картину Микита нікому не розказував, знала тільки його мама.
Повернення Європи. Тітов Микита, 2014

Готуючи українську частину цієї виставки і шукаючи українських митців, які мають картини за тематикою "Викрадення Європи", я випадково дізналася про цю "українську Європу". Приїхавши і побачивши її, я зрозуміла - вона прекрасна! Золоті промені Сонця на яскравих морських хвилях, величезний могутній бик. І така тендітна і прекрасна Україна, з неодмінним віночком - символом жіночої краси і величі. І вона, Україна, повертається до своєї домівки - до Європи. В той час (два роки тому) - це було дуже символічно!
На цій конференції була купа учасників і почесних гостей: колишній посол Польщі в Ізраїлі проф. Шевах Вейса, проф. Варшавського університету Мирослав Вижиковски, голова комісії по боротьбі з расизмом і дискримінацією Ради Європи, директор Nansen Center for Peace and Dialogue Стейнар Брин (Норвегія) і ще багато і багато інших. І всі вони дізналися про українських талановитих художників. І розпитували мене про їх творчість.

Ця виставка пізніше проходила в Варшаві і навіть не один раз. Але вже без мене. Я повернулася до своєї рідної України. Повернулася, бо відчула, що маю бути там, де проходять історичні події. Україна зараз вибудовує свій шлях до Європи змінюючи, реформуючи законодавчу, виконавчу гілки влади, сприйняття українцями свого місця в Європі. Я відчула, що маю бути на батьківщини спостерігаючи за всіма процесами, допомагаючи своїм досвідом, який я отримала під час навчання. Згадуючи розмови з працівниками польського представництва в ЄС, про те, що участь громадськості в євроінтеграційних процесах найважливіша на етапі імплементації законодавства, я почала шукати громадські організації, об'єднання, що очолюють громадську спільноту на євроінтеграціному шляху. Мені вдалося знайти Платформу Громадянського суспільства Україна — ЄС і стати членом однієї з шести груп.

Бажаючи більше знати про історію створення ЄС, склад європейських інституцій, адаптацію законодавства України до правових норм і стандартів ЄС, я стала учасницею “Громадської школи дієвих практик ЄС”, яка проводиться за підтримки Інституту Європейської політики (Берлін) та Поліського фонду міжнародних та регіональних досліджень (Чернігів). Дякуючи заняттям в цій школі я можу пояснити основну структуру Угоди про Асоціацію, знаю, що входить, а що не входить до неї. А також можу на простих прикладах довести, чому для України важливо бути в європейській спільноті. Про це я розповідаю під час зустрічей з громадою майбутньої Холодноярської ОТГ, а також пишу про це на шпальтах черкаської газети “Сільські обрії”.

На останок згадала таку цікаву історію. Коли я розшукувала картини українських митців за тематикою “Викрадення Європи”, інформація про мої пошуки обійшла професійні художні кола. До мене стали звертатися скульптори, які мали роботи, або знали своїх колег з роботами на цікаву для мене тему. Так я дізналася, що Донецьк, про який зараз не вщухають дискусії український він чи російський, насправді європейський. Бо там в самісінькому центрі міста, на бульварі Шевченка розташований парк скульптур. Серед 11 скульптур є робота херсонського скульптора Юрика Степаняна, яка уособлює культурний символ ЄС.
Викрадення Європи. Скульптор Юрик Степанян. Донецьк, 2010

Тобто, культурний символ Евросоюзу вже 7 років знаходиться у центрі Донецька!

Замовником та спонсором цього парку скульптур виступила Донецька міська рада, а встановлено їх було у 2010 році. Таким чином, наші митці наперед відчули настрій в суспільстві і ще сім років тому заявили: Донецьк — це Європа!:)

Комментариев нет:

Отправить комментарий

Сторiнки

Читачiв (за весь час)

Сети

Підписатися на новини:

Пошук

Обратний звязок

Имя

Электронная почта *

Сообщение *

Популярне